​Гра престолів по-українськи або «Я знаю Трампа»

0
392

У період буремних «дев’яностих» вищої мірою бахвальства серед підлітків була фраза: «Та я знаю…», дальше йшов перелік імен, позивних чи просто назв певного роду груп осіб. Таких тоді поважали, навіть боялись, але увесь цей пафос був спрямований лише на власне підліткове середовище, серед серйозних людей язиком не плескали. Заява екс-очільника Одеської ОДА Міхаіла Саакашвілі про свою двадцятирічну дружбу з новообраним Президентом США нагадує понтовитий пафос п’ятнадцятирічного юнака, який крім базікання нічим не може виділитись серед однолітків. А уваги до своєї персони хочеться. Можливо це порівняння занадто жорстке, але чим крім запальних промов-обіцянок запам’ятався Саакашвілі: обіцяв побороти контрабанду на Одеській митниці, результат – нульовий; обіцяв збудувати дорогу Одеса-Рені, результат – нульовий, обіцяв з вигодою для держави приватизувати Одеський припортовий, результат – нульовий, обіцяв на прикладі Одеської області показати нову та дієздатну модель роботи держорганів – результат нульовий. Ну не зовсім, щоб нульовий: велика кількість запрошених «псевдоспеціалістів» з іноземними паспортами ці нулі перетворила у конкретні цифри, збагативши власні кишені, а тепер з екранів ТВ та інших ЗМІ експертно аналізують електронні декларації опонентів. Цікавим є той факт, що опонентами для цих горе-реформаторів стали всі: від, ніде правди діти, наших горе чиновників так і до простого українця, бо не так живе, не ті цінності плекає.
Зміна політичної еліти за океаном безумовно матиме як політичні так і економічні наслідки для всього світу, ми не є виключенням. Швидше за все нас чекають дострокові парламентські вибори і, власне, виходячи з цієї перспективи, дуже б хотілося, щоб наш народ не купився на чергових популістів та шарлатанів. Особливо болить те, що зараз у нашій державі розігрують чергову карту саме прийшлі, яких з соромом вигнали зі своєї країни, а тепер вони, отримавши українське громадянство, одягли вишиванки і хочуть стати такими собі месіями для нашого народу. Страхає і той факт, що у суспільстві витає думка про такого собі іноземця з нагайкою, який прийде та заставить нас працювати. Та не треба нас заставляти, вчити, просто не заважайте. А залазити в наші кишені, під соусом псевдореформ, популізму та дружби із заокеанськими президентами не потрібно. 

Слід усвідомити одну просту річ: у сучасному світі все настільки переплелося, що поважають та хочуть мати справу із сильними та самодостатніми. У такій ситуації нам абсолютно не потрібні поради, а, не дай Боже, керівники-іноземці, нам потрібен наш власний український «план Маршала», нам потрібна мобілізація власних: економічних, суспільних та духовних сил. Вірити треба у власний народ, працювати гуртом, а не чекати закордонних подачок та наглядачів. 

Нові системні зміни в Україні, які мають відбутися і, я впевнений відбудуться, зміни, які зроблять нашу державу сильною як політично так і економічно, мають йти повз нашу, на жаль, компрадорську та корумповану еліту, вони мають іти від народу. Бо як писав П. Тичина: «Я єсть народ, якого Правди сила, ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! —,  а сила знову розцвіла».

P.S. Повертаючись до заголовку, хотів би наголосити усім щирим друзям України, особливо тим, хто зрадив своєму громадянству та швиденько одягнув вишиванку, сподіваючись на нові «жнива» на новій Батьківщині – це наша «гра престолів», а хто не почув, то скажу словами уже народної та зрозумілої Вам творчості: «Ты кто такой, Давай, до свидания!!!».

Андрій Верлатий 

ПОШИРИТИ

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ